Ukrainischer Text
Рядки лягали самі собою. Писати було легко. Бо в цьому бриніло саме життя. На заході пломеніло сонце. У грудях билася туга за нездійсненним.
Кожної весни мене кликала земля. Так, як птахи летять у вирій й оспівують свою дорогу – прощання. Так, як набубнявілі гілочки дерева гойдають хмари – надія. Так, як сонячний промінь вперто пробивається крізь хмари – тепло.
Земля кликала. Це щось в середині народжувалося, ще глибше ніж у свідомості, ніж у душі, там, у єстві людської сутності. Так кликала земля. Не треба гектари – потрібно лиш клапоть, щоби стати ногами на чорного кольору, такого ж кольору як й духовне сонце, землю, на її чорнозем.
***
Неймовірними запахами наповнене село. Тут немає смердючого, некрасивого, бридкого чи страшного. Усе має свою ціль та мету. Отак, дуже близенько до купи гною, росла яблуня. Здавалося, що зовсім недавно ніжно - рожеві набубнявілі пуп’янки вибухнули цвітом, як сміхом й лоскотали смугасті черевця бджолам. Ті задоволено бурчали, радіючи кожній такій весняній квітці. А під серпень уже стиглі плоди з тихим впевненим звуком гупали у траву. Розхристане гілля щиро розсипало навкруги яблуневу елегію.
Підіймаєш ті впалі яблука, а сама виловлюєш очима ці, інші, яблука. Райські. Ще тільки погляд - а я уже відчуваю той солодкуватий терпкий сік та п’янкі пахощі від цих дивовижних невеличких кульок, котрі під малинового кольору шкірочкою навіть м’якоть мають як червоний оксамит. Бо на цій яблуні, що росте біля купи гною, одна гілка була дивовижною – з райськими яблучками. У кожному з них бачу свого дідуся Миколу, якого ми, онуки (а їх було аж 13!), з благоговінням називали дідко. Не збрешу, якщо скажу, що у нього із рук лився золотий струмінь живості. Й усе з-під рук дідка проростало, колосилося, зеленіло й плодоносило! Садок був його прихистком, його по-чоловічому скритою любов’ю. «Кісточкові – до кісточкових, зерняткові – до зерняткових» - казав він, готуючи щепи дерев.
Як він міг про це знати? Бо цьому неможливо навчитися в жодному університеті! Так відчувати ті потоки живості, так чути ті скриті смисли рослини, так невтомно трудитися, по-хазяйські мислити могли тільки люди, що їх перший дитячий крок ступав на землю, живу землю, не на асфальт. Беру ті райські яблука й сльози навертаються на очі. Як йому, дідкові Миколі, не вистачало тої його, рідної, землі там, на озері Байкал. Вісімнадцятирічному юнакові у «Дєло» було як вирок написано: «пєл украінскіє пєсні». З кожним поваленим деревом у сибірському лісі з очей спадала пелена комуністичного гіпнозу. Вроджене почуття свободи, як ота яблуня, що росла біля купи гною, проросло до рівня усієї Землі. Бо тільки із цього почуття свободи «простий» муляр купував із більш ніж скромної зарплати географічні атласи та виписував журнал «Навколо світу». Для нього його землею стала уся Земля. З щемливою тугою погладжую дідків записник, у картатій, брунатного відтінку, як зернята тих райських яблучок, обкладинці. Він записував тут назви річок та гір, країн та всього того, що було цікавого у світі. Йому було цікаво все, йому було цікаво жити!
Ще більш чарівним із тих райських яблучок було варення – в ледь медово-прозорому сиропі купалися цілі фрукти. Так хотілося уже того десерту із білим хлібом! Та нам, дітям, дозволялося лиш зносити з горища слоїки та мити їх. Варення варила бабця. Не баба, не бабуся, а лиш бабця. Вона могла тільки глянути – й ми все відразу розуміли. ЇЇ природнє прагнення до виживання давало справжню силу жити. Жити їй та її Колі. Красива чорноока Віра відпоювала молоком з ферми, де відбувала своє заслання, ледь живого Миколу там, на суровій землі Прибайкалля й цим врятувала його від певної смерті. Смерть «вождя народів» стала дружкою на їхньому весіллі та свідком повернення на рідну землю. Вірин син став Миколиним сином, а чотири їхні доньки стали символом Раю, не стільки небесного, стільки земного – де в поті чола вони в парі здобували свій хліб насущний.
Бабця Віра була справжньою господинею. Вона вміла робити все! Я навіть пам’ятаю, як жалася пшениця й в’язалися снопи так, що їх можна було виструнчити у стійку копицю. Для мене п’ятирічної ця копиця була як казковий замок. Ще й досі дивуюся - звідки ж така мудрість взялася у моєї бабці? Звідки береться мудрість бути господарем у своєму домі, на своїй землі? Напевне, хто багато втрачав, той береже кожну крихту добра. Тоді навіть бабціне варення із райських яблучок буде найдорожчим пригощенням у світі.
А ще – пироги та хліб. Це справжнє таїнство, з яким не зрівняється ніщо у сучасному світі мультиварок. Дідко Микола змурував у літній кухні піч, дуже правильно змурував, оздобив кольоровими кахлями. Приносити дрова то була дідкова робота, а запалити вогонь дозволялося комусь із онуків. Шість великих дечок пирогів в одночасі розміщалися на черені печі, яка пашіла жаром й зачаровувала глибиною. Пироги з різними начинками лоскотали ніздрі ще знаходячись у печі й до них уже готувалися склянки коров’ячого молока. Найсмачнішим була «мучка» - хрустка посипка на пироги, що робилася із перетертих смальцю, борошна та цукру. Це зараз мучку по-модньому називають «штрейзель», а моя бабця Віра уже тоді була знаною кулінаркою.
Коли випікався хліб, то всі ходили ледь що не навшпиньках. Тяжкі, великі хлібини відразу як виймали з печі зверху змочували холодною водою, обмивали просто доленею – тоді скоринка ставала хрумкою!
На запитання бабці - «Колю, з чим спекти пироги?» - дідко часто відповідав, що найкращі пироги – то з хлібом. Він ніколи не перебирав їжею, з’їдав усе до крихти й цьому вчив нас. Він вчив нас збирати колоски на полі після жнив, маленьким пальчикам легше було вибирати зернинки зі стерні, ніж загрубілим, засмаглим від постійної роботи рукам.
Й часто на цю стерню викочувалися райські яблучка, часом наштрикувалися наскрізь на приземну частину соломи так, що яблучний сік стікав рожевими краплями на землю. Й тоді земля ставала райською.
***
Земля, полискуючи чорноземом кожної весни кличе свого господаря, у її серці б’ється туга за нездійсненним. На сході пломеніє сонце. Бо в ньому бринить саме життя. Рядки лягають легко.
Чути землю нелегко. Продавати – легко. Чи вродять цьогоріч райські яблучка?
19.04.2021
Мар'яна Семенюк
Übersetzung
Die Zeilen flossen mühelos dahin. Das Schreiben fiel leicht, denn das Leben selbst schwang in ihnen mit. Die Sonne brannte im Westen. Eine Sehnsucht nach dem Unerreichbaren regte sich in meiner Brust.
Jeden Frühling rief die Erde nach mir. So wie Vögel in wärmere Gefilde ziehen und von ihrer Reise singen – einem Abschied. So wie sich schwellende Äste wiegend der Wolken annehmen – Hoffnung. So wie ein Sonnenstrahl hartnäckig durch die Wolken bricht – Wärme.
Die Erde rief. Tief im Inneren entstand etwas – tiefer als das Bewusstsein, tiefer als die Seele –, im ureigensten Kern des menschlichen Daseins. So rief die Erde. Man brauchte keine Hektar; ein Stückchen Boden genügte – um auf dieser schwarzen Erde zu stehen, der Farbe der geistigen Sonne, auf ihrem fruchtbaren, dunklen Grund.
***
Das Dorf war erfüllt von wunderbaren Düften. Nichts hier war faulig, hässlich, abstoßend oder beängstigend. Alles hatte seinen Zweck und seine Bedeutung. Direkt dort, nahe dem Misthaufen, wuchs ein Apfelbaum. Es schien, als wären erst vor Augenblicken zartrosa Knospen aufgebrochen – wie Lachen –, um die gestreiften Bäuche der Bienen zu kitzeln. Die Bienen summten zufrieden und freuten sich an jeder Frühlingsblüte. Doch im August fielen die reifen Früchte sanft und sicher ins Gras. Die ausladenden Äste des Baumes verstreuten großzügig eine Apfelbaum-Elegie ringsumher.
Man hebt diese gefallenen Äpfel auf, doch der Blick sucht nach anderen – den *rai-ski*-Äpfeln, den Paradiesäpfeln. Ein einziger Blick genügt – und ich spüre schon den süß-herben Saft und das berauschende Aroma dieser wunderbaren kleinen Kugeln; unter ihrer himbeerfarbenen Schale gleicht selbst das Fruchtfleisch rotem Samt. Denn an diesem Apfelbaum, der neben dem Misthaufen wuchs, gab es einen wahrhaft außergewöhnlichen Ast – behangen mit Holzäpfeln. In jedem von ihnen sehe ich meinen Großvater Mykola – den wir Enkel (und wir waren dreizehn an der Zahl!) voller Ehrfurcht *Didko* nannten. Es ist keine Übertreibung zu sagen, dass ein goldener Strom von Lebenskraft aus seinen Händen floss. Alles, was *Didkos* Hände berührten, keimte, wuchs empor, ergrünte üppig und trug Früchte! Der Obstgarten war sein Heiligtum, die Verkörperung einer Liebe, die er still und stoisch in sich trug. „Steinobst zu Steinobst, Kernobst zu Kernobst“, pflegte er zu sagen, während er seine Pfropfreiser vorbereitete.
Woher wusste er so etwas? Das ist ein Wissen, das man an keiner Universität erwerben kann! Nur jemand, dessen erste Schritte in der Kindheit auf die Erde fielen – auf die lebendige Erde, nicht auf Asphalt –, konnte jene Ströme der Lebenskraft spüren, die verborgene Sprache der Pflanzen hören, so unermüdlich arbeiten und eine solch echte Haltung des Bewahrers besitzen. Ich halte nun diese Holzäpfel in den Händen, und mir steigen Tränen in die Augen. Wie sehr muss sich Großvater Mykola nach seiner Heimat gesehnt haben, als er fernab am Baikalsee weilte! Für den Achtzehnjährigen hatte die offizielle Akte einen vernichtenden Eintrag hinterlassen: „sang ukrainische Lieder“. Doch mit jedem Baum, der im sibirischen Wald gefällt wurde, begann sich der Schleier der kommunistischen Hypnose von seinen Augen zu heben. Ein angeborener Sinn für Freiheit – ganz ähnlich jenem Apfelbaum, der neben dem Misthaufen wuchs – war aufgekeimt und hatte sich ausgeweitet, bis er die ganze Erde umfasste. Eben dieser Sinn für Freiheit trieb einen „einfachen“ Maurer dazu an, von seinem kargen Lohn geografische Atlanten zu kaufen und die Zeitschrift *Rund um die Welt* zu abonnieren. Für ihn wurde die ganze Erde zur Heimat. Mit einem schmerzlichen Ziehen im Herzen streichele ich das Notizbuch meines Großvaters; es hat einen karierten Einband in der Farbe der Kerne jener Holzäpfel – ein bräunlicher Ton. Darin hielt er die Namen von Flüssen und Bergen, Ländern und allem anderen fest, was ihn an der Welt faszinierte. Er interessierte sich für alles; er liebte das Leben von ganzem Herzen!
Noch zauberhafter als die rohe Frucht war die Marmelade aus diesen Holzäpfeln – ganze Früchte, die in einem klaren, zart honigfarbenen Sirup schwammen. Wie sehr sehnten wir uns danach, diese Köstlichkeit zu Weißbrot zu kosten! Doch uns Kindern war es nur erlaubt, die Gläser vom Dachboden zu holen und sie zu waschen. Es war *Babtsia*, die die Marmelade kochte – nicht bloß eine Großmutter, sondern *Babtsia*. Ein einziger Blick von ihr genügte, damit wir alles verstanden. Ihr angeborener Überlebenswille verlieh ihr die wahre Kraft zum Leben – zum Leben für sich selbst und für ihren Kolia. Die schöne Vira mit ihren dunklen Augen pflegte Mykola mit der Milch jenes Hofes, auf dem sie ihre Verbannung verbüßte, wieder gesund – und rettete ihn so vor dem sicheren Tod in der rauen Landschaft der Baikalregion. Der Tod des „Führers der Völker“ fungierte gewissermaßen als Trauzeuge bei ihrer Hochzeit und begleitete ihre Rückkehr in die Heimat. Viras Sohn wurde zu Mykolas Sohn, und ihre vier Töchter wurden zum Sinnbild eines Paradieses – weniger eines himmlischen als vielmehr eines irdischen –, in dem sie gemeinsam im Schweiße ihres Angesichts ihr tägliches Brot verdienten.
Oma Vira war eine wahre Meisterin der Hauswirtschaft. Sie verstand ihr Handwerk in jeder Hinsicht! Ich erinnere mich noch daran, wie der Weizen gemäht und die Garben so geschickt gebunden wurden, dass man sie zu einer ordentlichen, standfesten Puppe aufstellen konnte. Für mich als Fünfjährigem glich eine solche Getreidepuppe einem Märchenschloss. Noch heute staune ich darüber: Woher nahm meine Großmutter nur diese Weisheit? Woher kommt die Weisheit, Herrin über das eigene Haus und den eigenen Boden zu sein? Wer viel verloren hat, weiß gewiss jedes bisschen Gutes zu schätzen. In solchen Zeiten wird selbst Omas Holzapfelmarmelade zur kostbarsten Köstlichkeit der Welt.
Und dann gab es da noch die Teigtaschen und das Brot. Es war ein wahres Ritual, das in der heutigen Welt der Multikocher seinesgleichen sucht. Opa Mykola hatte in der Sommerküche einen Ofen gebaut – und zwar genau richtig –, den er mit bunten Kacheln verziert hatte. Das Holzholen war Opas Aufgabe, doch eines der Enkelkinder durfte das Feuer entfachen. Auf der Herdplatte des Ofens, die Wärme ausstrahlte und eine faszinierende Tiefe besaß, fanden gleichzeitig sechs große Backbleche mit Teigtaschen Platz. Schon im Ofen betörten uns die Düfte der verschieden gefüllten Taschen, und dazu standen bereits Gläser mit Kuhmilch bereit. Das Köstlichste daran war die *Muchka* – ein knuspriger Belag aus einer Mischung von Schmalz, Mehl und Zucker, die man zwischen den Händen verrieben hatte. Heute nennt man diesen Belag modisch „Streusel“, doch meine Oma Vira war schon damals eine berühmte Köchin.
Wenn Brot gebacken wurde, bewegten sich alle fast auf Zehenspitzen. Sobald die schweren, großen Laibe aus dem Ofen geholt wurden, befeuchtete man ihre Oberseite mit kaltem Wasser – man strich einfach mit einer Handvoll darüber –, damit die Kruste schön knusprig wurde!
Wenn Oma fragte: „Kolya, womit soll ich die Teigtaschen füllen?“, antwortete Opa oft, die besten Taschen seien jene, die mit Brot gefüllt wären. Er war beim Essen nie wählerisch; er aß alles bis auf den letzten Krümel auf und brachte uns bei, es ihm gleichzutun. Er lehrte uns, nach der Ernte Getreidehalme auf den Feldern zu sammeln; für unsere kleinen Finger war es leichter, die Körner aus den Stoppeln zu klauben, als für Hände, die von ständiger harter Arbeit schwielig und gebräunt waren. Oft rollten auch Holzäpfel auf diese Stoppeln; manchmal wurden sie von den tief liegenden Strohhalmen regelrecht aufgespießt, sodass rosa Apfelsaft auf den Boden tropfte. Und in solchen Momenten verwandelte sich die Erde selbst in ein Paradies.
***
Jedes Frühjahr glänzt das Land in satter, schwarzer Erde und ruft nach seinem Herrn; in seinem Herzen pocht die Sehnsucht nach dem Unerreichbaren. Die Sonne lodert im Osten, denn in ihr schwingt das Leben selbst. Die Linien fließen mühelos dahin.
Es ist nicht leicht, auf das Land zu hören. Leicht ist es hingegen, es zu verkaufen. Werden die Holzäpfel dieses Jahr Früchte tragen? 19. April 2021
Maryana Semeniuk